ПОХОРОН ДРУГА



Категории Павло Тичина ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1942р.

Оригинал Вже сумно вечiр колiр свiй мiняв з багряного на сизо-фiалковий. Я синiй снiг од хати вiдкидав i зупинився... Синiй, оркестровий долинув плач до мене. Плакав вiн, аж захлинався на сухiм морозi: то припадав зеленим до ялин, що зверху червонiли при дорозi, то глухо десь одлунював в саду. I вiд луни в повiтрi оддавало, немов, на тон не строючись в ладу, там тисячi оркестрiв разом грало, мiшаючи мотиви... Усе мiняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землi сирiй всього себе передає. Над ким тi сурми плакали? Чого тарiлки дзвякали? I барабан як в груди бив — хто вiк свiй одробив? ...Потуав багряний колiр. Водяно-зелена свiтилась хмара. Мутно свiт стояв — немов вiн був просвiчений з рентгена... I я зiрвався i побiг! Такий, такий же вечiр був тому й два роки, як з другом я прощався. Кiнь баский подаленiв тодi i зник... I строки минули — вдарила вiйна. I друг подав про себе вiстку: вся ж краïна гордилась ним, який, немов той плуг, в'оравсь у ворога! I кров змiïна круг нього по колiна пiднялась... Та друг мiй, Ярослав, ще й пiсля того не раз був на устах усiх. Велась жорстока боротьба за Харкiв. Строго його оточували нашi. Все ж нерiвнi були сили, й Ярославу прийшлося битись в загравах пожеж всю нiч проти восьми. Ще бiльшу славу вiн заслужив собi, як врятував людей, що ïх збирались саме вiшать фашисти. З вiйськом вiн одвоював село, та й сам погинув... Злiшать, злiшать мене ця смерть навчає! Вранцi я по радiо про тебе, о мiй друже, почув — i враз в очах моïх твоя труна заколихалась... Дуже, дуже хотiв би я тебе — хоча б в трунi, хоч мертвого побачить! Усе мiняється, оновлюється, рветься... ...I хитався передо мною катафалк, як в снi. Процесiю догнавши, я вглядався у гроб закритий, хоч i добре знав, що Ярослав не тут: його ховають без мене... там... на фронтi! Й заридав оркестр iзнов. Усе мiняється, оновлюється, рветься, усе в новi на свiтi форми переходить. I дивно! Сурми грають, вiйськовi йдуть в процесiï, а я (нiяк подвоєностi не позбавлюсь!) дивлюсь, як бурякова течiя зника на заходi... I не цiкавлюсь — Над ким цi сурми плакали? Чого тарiлки дзвякали? I барабан як в груди бив — хто вiк свiй одробив? Та хто ж — хiба потрiбно тут питать? В трунi цiй воïн — значить, той, хто волю, краïни волю боронив! Свiтать вiд нас же стало на весь свiт. По полю такого розцвiло було квiток — братерства й дружби... вже зоря слов'янства й на Захiд сяяла!.. I ось — не в строк знялось виття фашистського поганства. Шарпнуло кiгтями — i без остач усiх нас зачепило... Сумно грають в оркестрi,— а менi здається: плач це з Украïни... Сурми хай ридають! Хай розговорять горе удови i матерi, що йдуть за гробом, тужать i плачуть — руки простягають... Ви! триклятi гiтлерiвцi! Не подужать все 'дно вам нас нiколи! Так за що ж ви мучите народ безвинний? Може, од нас ви вищi? благороднiш? Лож! Собацi благородство не поможе,— тим бiльше вовку. ...Мов на лапах вовк — на заходi ощирилася туча. Упали сумерки. Оркестр замовк, i стало тихо... Рота Всевобуча назустрiч нам пройшла. Повезли он бiлизну в госпiталь на санях. Дiти з собакою пробiгли. В хриплий тон завод загув i стих. Взяло темнiти. I мiсто на очах мiнилось. Снiг на вулицi одсвiчував фосфором. Вiд лiхтаря процесiï все бiг вперед промiнчик... Сум мене налiг — i реквiєм душа спiвала хором. Усе мiняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землi сирiй всього себе передає. Усе в новi на свiтi форми переходить, перебуває в тьмi — й на сонцi, як в раю. Iз краю в край людина свiт весь перебродить, щоб цiлу вiчнiсть знов одлежувать свою. I кожен день, i кожную ясну годину розторгується й закривається земля. I перемелює вона в зубах людину, як випадковая iз хаосу змiя. Та нi, життя тримає строгу послiдовнiсть, i що здається хаосом — є тонкий лад. В iсторiю поглянь: до боротьби готовнiсть одсвiчує тобi од всiх ïï свiчад. Готовнiсть стать на битву за свою свободу народам гнобленим й безправному рабу. В безсмертя не увiйдеш, як не знайдеш броду, щоб перебрести через правди боротьбу. И сама земля — не є змiя, а рiдна мати, яка тебе всякчас i носить, i глядить... Законiв боротьби нiкому не зламати, закони материнства не перемiнить. I те, що в свiтi рух iде стрибком, не плавко, говорить нам: Iди! лиш наша вiрна путь! П'єш кров, фашистськая ти, гiтлерiвська п'явко! Ще буде — не турбуйсь! — води тобi не подадуть! I здохнеш без води. Народ твiй зостанеться, який, як сам не раб, прокинеться ж до боротьби. Усе мiняється, оновлюється, рветься, до свiтлоï iде народолюбноï доби. Тобi в крадiжечках — як злодiю ведеться. Та попадешся ж ти, обскубана, як птах. Усе мiняється, вилiплюється, мнеться, мов глина творчая у скульптора в руках. А скульптор — сам народ, який стоïть, не гнеться, хоч ти його й спiшиш рабом своïм зробить. Усе пiдводиться, встає, росте й смiється, i мертвому тобi — живих нас не убить. ...Оркестр заграв. В заулочок якийсь процесiя вся наша повернула — i блиснули огнi заводу... Ввись зробилось якось вище: свiтлi дула прожекторiв урiзались аж ген у вишину — й пересуватись стали... Обапол, наче китицi знамен, з заснiжених ялин униз звисали обривки глицi... Усе мiняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, а потiм знов зеленим з-пiд землi встає. А! Та ось уже й кладовище. Спинили коней. Нiжно взяли труну на руки. (Мов драже — посипалась крупа з дерев i снiжно скотилася iз вiка). Взяв i я труну пiддержувать плечем. Несли ми, а нас все обганяли (бо ж життя спiшило) — хто з вiрьовками важкими, хто з заступом. I кожен угрузав в снiгу,— як грузли й ми. Все ж темнотою дiйшли ми якось мiж хрестами. Брав мороз на нiч. Ми з ношею святою добралися до ями й, знявши з плеч труну, поставили ïï на глину, що од краïв була. — Червоний меч! — тут виступив промовець,— всю краïну боронить од фашиста! (Ближнiй гай враз зашумiв. Упала з криком жiнка: — Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай! О, що зробила вам моя дитинка? ...I друга вслiд зайшлась — та не плачем, а реготом ридання: — Ой проснися, Степаночку, проснись!) — Оцим мечем! — промовець знов,— повинна одсiктися тевтона голова! На бiй стає вся наша технiка, живiï сили. Нам партизан он руку подає iз Югославiï! Вже задзвонили повстанцi на розбiр свячених тих ножiв у Польщi! Бачка, Закарпаття кипить!.. Народу гнiв нiяк не стих i в Чехiï! Там розлетiвся в шмаття вже не один тиран... Братове! Жить в вiках той житиме, хто Батькiвщину обороняв!— Промовець стих на мить, на гроб вказав i мовив: — За Вкраïну замучено Степана... що й не взнать. I от — привезено його додому. (При цих словах знов почали ридать дружина й мати. В мороцi нiчному стояли ми як тiнi. Мовчазний мороз нам душу пропiкав!) — Героï не знають страху! Подвиг ïх ясний нас заклика: На ворога! До зброï! ...Тут гримнув залп. Зчинилося таке, мов буря всiх крилом своïм торкнула. I плач, i крик, i стогiн!.. I важке щось попливло у землю... I ковтнула його могила. Й сипать почали на нього груддя. И глухо стугонiла труна. I крики змiшанi були з риданнями оркестру. Лиш яснiла у небi зiрка... А сурми сумно плакали. Тарiлки дзвiнко дзвякали. I барабан як в груди бив: ти славно вiк свiй одробив. ...Й виплакався ж я! Не знаю: як i з ким я повертався. Фосфором блискотiла вся земля... I реквiєм в душi моïй спiвався: Усе мiняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, а потiм знов зеленим з-пiд землi встає. I як вернувсь додому я: в дворi в снiгу стирчала ще моя лопата. I прегiрка була темнотна тиша. Лиш вгорi зеленкувата блищала зiрка... Блищи, свiти i сяй! Ми дiждемось, як заступом своïм в тiсну могилу всiх звiрiв закопаємо! Ось-ось ïх перекинем силу... Усе пiдводиться, встає, росте й смiється. Ми битись будемо, бо ми живi! I мститись ворогу не перестанем! Аж поки на фашистськiй головi ногою ми не станем. Хоча i тяжко нам, хоча й болючi жертви — ми не дамо себе врагам пожерти! Я нi до кого в хатi не озвавсь: на тверду постiль кинувсь, щоб заснути. ...I катафалк ув очах колихавсь,— i було чути — Усе пiдводиться, встає, росте й смiється. I було чути — Усе в новi на свiтi форми переходить. i мертвому тобi — живих нас не убить. I наче вже Степан устав i ходить, i Ярослав iз ним. Весна! Блакить! У поле трактори iдуть. I в'ється спiвучий жайворон. I молоде iз-за гори на конях поколiння летить сюди. I той, хто ïх веде, говорить: — Вашого умiння од вас ми позичаємо тепер — бороти ворога! Стражданням, горем болiв народ. Але народ не вмер — фашистiв ми поборемо, поборем!— I наче всi, напившися води, що винесла ïм мати Ярослава й Степана мати, знов своï ряди зiмкнули й полетiли в бiй. I слава ïх супроводила — вгорi, вгорi аеропланами... Та тут зненацька збудився я. Ой темно ж! Нiч. В старi, в тонкiï стiни стукала хижацька рука сухого снiговiя. Снiг по шибцi шарудiв... О що це? Де я? I раптом все згадав. I вже не мiг склепити вiй. Могутняя iдея свободи й справедливостi життя мене пiднесла, як в руках дитя,— i стало видно все, мов на долонi. Ще будем жити ми — i ти i я! Ще пов'ємось як плющ по тiй колонi. Мiста ще вiдбудуєм, ще сади посадимо, пiднiмем особовiсть. Так згинь же, дух фашистськоï орди! Iзгинь i не плямуй людини совiсть! Чого ти став, проклятий, на путi? До чого сатанинськая арена знущань твоïх? Ти ж мертвий у життi! Ти ж мертвий! I моторошно в темнотi, буран завив, як та сирена... Послухавши хвилину, знов я лiг. I так схотiлось до Днiпра-Славути! Зашарудiв по шибцi снiг... I було чути — як сурми там десь плакали, тарiлки тихо дзвякали, i барабан все глухо бив: — Ти славно — вiк — одробив...
ПОХОРОН ДРУГА